Інтерв’ю з професоркою Київського аграрного університету НААН України Валентиною Дзіцюк, доктором сільськогосподарських наук, завідувачем відділу генетики тварин. В університеті викладачка читає дисципліни “Генетика, селекція і насінництво польових рослин для 3 курсу та “Сучасні генетико-селекційні методи досліджень” для магістрів 2 курсу. Нещодавно Валентина Валентинівна отримала нагороду за розроблення проєктів із генетичної експертизи сільськогосподарських тварин. Її багаторічна робота допомогла створити наукову основу для прискореної селекції, підвищення продуктивності тварин і збереження українського генофонду. Говоритимемо про науку, освіту, інновації та про те, як знання формують майбутнє.
- Пані Валентино, вітаємо Вас із нагородою! Розкажіть, будь ласка, що саме вона означає для Вас як науковця і для команди з якою Ви працюєте?
– Дякую! Безумовно, це величезна честь. Для мене особисто – це підтвердження, що ті фундаментальні дослідження, яким я присвятила роки життя, є дійсно важливими для нашої країни. Але ця нагорода – не лише моя. Це визнання титанічної, сумлінної праці всієї команди – моїх колег, аспірантів, лаборантів. Без їхньої щоденної роботи в лабораторії, без відданості справі, результатів не було б. Тож це наше спільне досягнення.
- Які етапи Вашої наукової роботи стали найважливішими на шляху до цього визнання?
– Я б не виділяла окремих «етапів». Це радше два основних напрямки нашої постійної цитогенетичної роботи, які ми ведемо паралельно. З одного боку, системно вивчаємо геном на наявність «помилок». Це різні поломки хромосом, асоціації, аномалії, як-от Робертсонівська транслокація, яка може негативно вплинути на репродуктивну здатність тварин. З іншого боку, ми шукаємо прямий зв’язок між тим, як функціонують хромосоми, та господарсько корисними ознаками — наприклад, продуктивністю.
І саме в цьому, другому напрямку, ми отримали дуже показовий результат. Нам вдалося довести зв’язок між активністю певних ділянок хромосом (ядерцевих організаторів) та молочною продуктивністю. Це був важливий практичний момент: на власні очі побачили, що у корів-рекордсменок, з надоями понад 7000 кг, ці ділянки «працюють» значно активніше. Це дає нам реальний інструмент для оцінки потенціалу тварин.
- Наскільки це дослідження є свідченням не лише ваших особистих здобутків, але й того, що українська аграрна наука має власний значний голос на світовій арені?
– Дякую, хоча я б назвала це спільним успіхом — моїм та колег. Та найголовніше — ці результати доводять, що генетична школа є абсолютно конкурентоспроможною. Ми посилюємо позицію України саме тим, що перейшли від першого спостереження за трендами до проведення власних глибоких досліджень. Ми демонструємо, що здатні створити унікальний науковий продукт, а не лише бути його споживачами.
- Ви займаєтесь генетичною експертизою сільськогосподарських тварин. Простими словами, у чому полягає суть Ваших досліджень?
– Якщо зовсім просто, ми дивимось лише на хромосоми тварин. Наше перше завдання — перевірити, чи вони в нормі, оскільки будь-які аберації (поломки чи зміни) — це наявні хвороби або пошкоджуваності. Уявіть, що хромосоми — це фундаментальні інструкції для життєво важливих процесів в організмі. Наша робота полягає в тому, щоб «прочитати» ці інструкції і знайти в них будь-які значущі зміни. Це можуть бути як дрібні помилки, що призводять до неплідності, так і, навпаки, унікальні коди, які забезпечують високу життєздатність або якісні м’ясні характеристики. Це, власне, і є контроль якості, але на найглибшому, клітинному рівні.
- Ви також досліджуєте комбінації генів, які впливають на молочну продуктивність. Як ці знання можуть допомогти фермерам на практиці?
– На практиці це дає фермеру найцінніше — можливість приймати рішення, що економлять час і гроші. Раніше, щоб зрозуміти, чи буде корова високопродуктивною, потрібно було інвестувати в її вирощування 2-3 роки, аж до першої лактації. Це, по суті, була інвестиція наосліп без гарантії результату. Наша робота полягає в тому, щоб знайти генетичні маркери, які можуть заглянути в майбутнє. Ми можемо взяти пробу крові у молодої телички і з високою ймовірністю спрогнозувати її потенціал. Це дозволяє селекціонеру-фермеру не вкладати ресурси в тварину, яка не має бажаних ознак, а натомість цілеспрямовано формувати елітне стадо — високопродуктивне і стійке до хвороб.
- Ви зазначали, що селекціонерам у співпраці з науковцями вдалося підвищити надої у корів у наших дослідних господарствах. Що саме стало ключем до такого результату — технології, підбір порід, чи генетичні особливості?
– Насправді, це “трикутник”: технології, селекція і генетика. Генетику я б поставила на перше місце. Не можна досягти високих надоїв, якщо у вас погані корми (це технології). Але ви ніколи не досягнете високих надоїв, навіть на найкращих кормах, якщо у тварини немає для цього генетичного потенціалу. Наша робота – знайти для селекціонерів і фермерів тварину з правильними генетичними налаштуваннями. А вже технології дозволять тварині проявити свій потенціал.
- Як генетичні маркери допомагають у селекційній роботі та формуванні здоровіших і продуктивніших стад?
– Вони працюють одразу за двома ключовими принципами: як «система раннього сповіщення» і як «знак якості». «Система сповіщення» відповідає за здоров’я. Ми виявляємо приховані генетичні аномалії. Наприклад, Робертсонівську транслокацію. Звучить складно, але по суті — це прихована помилка в хромосомах, яка часто робить тварин не плідними. Наш аналіз дозволяє вчасно виявити таких носіїв та виключити їх з розведення, не даючи проблемі поширитися. «Знак якості», у свою чергу, підтримує продуктивність. Тут ми цілеспрямовано шукаємо гени-чемпіони — ті комбінації генів, які асоційовані з високими надоями чи якістю м’яса. Це дозволяє селекціонерам відбирати для розмноження не просто гарних на вигляд, а генетично видатних тварин.
- Чи відчуваєте Ви, що генетика зараз стає “інструментом майбутнього” для українського тваринництва?
– Я б сказала, що це вже “інструмент сьогодення”, без якого майбутнє неможливе. В сучасному агробізнесі не можна бути конкурентним, покладаючись лише на інтуїцію. Генетика – це про точність. Це про те, як отримати більше молока з меншими затратами ресурсів. І, що дуже важливо, – це про збереження унікального генофонду, як-от сіра українська, бура карпатська чи інші унікальні українські породи, які ідеально пристосовані до наших кліматичних умов.
- Ви провели фундаментальні цитогенетичні дослідження і показали, що гібридизація може активувати певні хромосомні механізми. Як Ви відкрили це?
– Це справді один із найцікавіших результатів нашої роботи. Ми системно порівнювали геноми чистопородних тварин та їхніх гібридів; аналізували тварин, отриманих від різних варіантів схрещувань: наприклад, голштинської породи з із французькою (монбельярд), а також тварин, отриманих за різними схемами схрещувань, зокрема міжвидового (із зебу) у створенні південної м’ясної породи. І в результаті ми побачили дуже показовий патерн. З одного боку, у гібридів очікувано дещо зросла загальна генетична нестабільність (кількість аберацій). Але водночас, і це було ключовим, у них різко активізувалися ті самі ділянки хромосом (ядерцеві організатори), які відповідають за синтез білка. Сам процес схрещування двох різних генетичних ліній ніби “розбудив” ці механізми. Це доводити, що гібридизація – потужний інструмент. Проте, як і будь-який інший він потребує дуже ретельного генетичного контролю.
- Які висновки з Ваших досліджень мають значення не лише для України, а й для світової науки?
– Я б виділила два моменти. Перший це – збереження різноманіття. Наш аналіз унікальних, аборигенних порід – як-от сіра українська, бура карпатська чи річковий буйвіл – це внесок у світову “скарбничку” генетичного багатства. Ми описуємо генофонд, який може мати унікальні гени стійкості, що зникають в інтенсивних комерційних породах. Другий момент – це методологія: методика оцінки активності окремих ділянок хромосом (ЯОР) і їх зв’язок з продуктивністю – це цінний підхід для селекціонерів. Ми показуємо, що важливо не лише мати ген, але й розуміти, наскільки він активний.
- Ви не лише дослідниця, а й викладач Київського аграрного університету НААН України. Як Ви поєднуєте наукову роботу з навчанням студентів?
– Для мене наука і викладання — це дві частини одного цілого. Я не уявляю, як можна навчати генетики, не маючи постійного контакту з лабораторією. Те, про що я розповідаю студентам на лекціях, ми буквально бачимо під мікроскопом. Це не теорія з підручників, а жива наука — зі своїми відкриттями, сумнівами й натхненням.
Мені важливо, щоб студенти відчували: вони доторкаються до справжніх наукових процесів. Тому я часто показую їм реальні кейси, фотографії хромосом, результати наших аналізів. А їхні запитання — свіжі, сміливі, іноді навіть провокаційні — допомагають і мені побачити знайомі речі під новим кутом. Це справжній обмін енергією і думками, який заряджає обидві сторони.
- Що Ви намагаєтесь передати своїм студентам — знання, методи, чи передусім любов до науки?
– Найбільше, мабуть, усе разом. Знання — це фундамент, без якого нічого не збудуєш. Методи — це інструменти, які допомагають перетворювати ідеї на результат. Але найважливіше — це “вірус” допитливості, любов до науки. Я хочу, щоб мої студенти і аспіранти відчули, наскільки це захопливо — коли в одній краплі крові закодована історія життя цілого організму. Якщо мені вдається запалити в них цей вогник — значить, я виконала свою місію викладача. Моя справжня гордість — це мої учні. Вже шестеро з них захистили дисертації і знайшли своє покликання. Сьогодні їх внесок можна побачити скрізь: від сучасних агропідприємств та інноваційних медичних лабораторій до університетів, де вони вже самі виховують нове покоління. Хоч би де вони були, вони — моя наукова родина.
- Як можна заохотити більше молоді цікавитись генетикою та наукою в цілому?
– Передусім — перестати лякати молодь фразами, що наука «нудна» чи «неприбуткова». Це зовсім не так! Сучасна генетика — це симбіоз біології, ІТ, аналітики, біоінженерії. Це світ, де можна створювати реальні рішення для майбутнього.
Друге — дати можливість молодим відчути науку «на дотик». Коли студент чи аспірант сам проводить аналіз і бачить, що його результат уже завтра допоможе фермеру — це неймовірно надихає. І нарешті, важливо чесно показувати: їхня праця має значення, їхні знання потрібні саме тут, в Україні. Тоді з’являється не лише інтерес, а й справжня віра у власну місію.
- Які наступні кроки Ви плануєте у своїй науковій роботі? Є теми, які особливо хочете розвинути?
– Зараз ми активно розвиваємо напрям молекулярної генетики. Працюємо з генами, пов’язаними з жирномолочністю у великої рогатої худоби, а також досліджуємо гени, що впливають на репродуктивну здатність у кролів — спільно з колегами з Черкаської дослідної станції біоресурсів НААН.
- Яким Ви бачите майбутнє українського тваринництва з урахуванням розвитку генетичних технологій?
– Я бачу його «розумним» і високоточним. Майбутнє — за precision farming, або точним тваринництвом. Це коли ми не просто утримуємо стадо, а розуміємо генетичний профіль кожної тварини: хто має схильність до хвороб, кому потрібен певний тип корму, а хто є справжнім «генетичним чемпіоном». Такі знання дозволять нам перейти від масового виробництва до створення елітної, високоякісної продукції, яку цінуватимуть у світі. Україна має всі передумови, щоб бути не лише аграрною, а й науково-інноваційною державою у сфері тваринництва.
- Яку роль відіграватиме генетика у формуванні сталого аграрного виробництва та продовольчої безпеки України?
– Генетика відіграватиме фундаментальну роль. Продовольча безпека — це не лише питання кількості зерна, а й стабільного виробництва якісного тваринного білка. Саме генетика забезпечує стійкість — здатність тварин адаптуватися до змін клімату, ефективно перетворювати корм на молоко чи м’ясо, залишаючись при цьому здоровими й продуктивними. Наш аборигенний генофонд — це справжній скарб, який потрібно не просто зберігати, а розвивати. У цьому сенсі генетики фактично створюють «страховий поліс» продовольчої незалежності України, закладаючи основу для сталого, конкурентоспроможного виробництва майбутнього.
На завершення розмови професорка Валентина Дзіцюк ділиться своїм життєвим кредо — простим, але глибоким: Вчитись потрібно все життя! Вона переконана, ніколи не пізно починати щось нове. Для неї справжній учений — це той, хто щодня шукає відповіді й не боїться експериментувати.
«Наукова праця — це не рутина, а творчість, натхнення і радість, — каже пані Валентина. — Так, бувають розчарування, але кожне відкриття, навіть маленьке, дає сили рухатись далі».
І, здається, саме ця невичерпна жага до знань і робить Валентину Дзіцюк прикладом для тих, хто лише починає свій шлях у науці.
